Сьогодні Україна схиляється в глибокій скорботі у пам’ять перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років. Жахливий злочин геноциду проти Українського народу, вчинений комуністичним тоталітарним режимом, мав на меті фізично знищити, залякати, змусити до покори, вбити свободу українців.

Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Результатом Голодомору стали не лише мільйони вбитих та опустілі українські домівки, а й спустошені душі тих, хто пережив 1933-й. Демографічна катастрофа необоротно вплинула на генофонд нації і посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Була підірвана етнічна основа становлення української нації — село, було фактично знищено прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Неможливо навіть уявити, якими б стали українці, якби не ні трагічні роки, що назавжди поламали їхні життя. Однак, комуністичним катам не вдалося знищити нашу націю. Серед мільйонів понівечених людських доль, були й мільйони тих нескорених голодом українців, хто попри жахіття геноциду не втратив людської гідності та віри.

Всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років, український народ виплекав безліч митців, художників, письменників, перекладачів, науковцями, громадських діячів, які збагатили українську і світову культуру. Серед них  автор Акта проголошення незалежності України у 1991-му Левко Лук’яненко, оперна співачка Євгенія Мірошниченко, дисиденти Іван Світличний та Олекса Тихий, видатна художниця Катерина Білокур, письменники Василь Барка, Олесь Гончар, лікарка Нонна Ауска, поет Дмитро Білоус, філософ Микола Руденко, модель Євгенія Сакевич-Даллас, творець музеїв Михайло Сікорський, кінодраматург Борис Хандрос, прозаїк Анатолій Дімаров, живописець Опанас Заливаха.

Врешті решт, про те, що ні голод, ні лихоліття репресій, ні війни не змогли знищити дух української нації, свідчить саме існування незалежної держави України.

Щоб згадати і вшанувати всіх, хто став жертвами цієї загальнонаціональної трагедії, представники влади області та міста,  духовенство, члени товариства політичних в’язнів та репресованих, громадськість пройшли скорботною ходою від Майдану Незалежності до пам’ятника “Ангелу скорботи”. Заступники голови облдержадміністрації  Володимир Кальніченко, Олег Гуменний, Валерій Олійник, Олег Кузмінчук, голова обласної ради  Михайло Загородний, міський голова Олександр Симчишин принесли до пам’ятника квіти, пашницю, запалені свічки на вічну пам’ять і покій загиблих. О 16-00 всі присутні приєдналися до загальнонаціональної хвилини мовчання, а потім разом із священиками помолились про упокій душ та вічну пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій.

Ніколи українці не забудуть ті страшні роки. У кожній сім’ї є люди, які або пережили Голодомор, або чули про нього з уст очевидців. Голова обласної державної адміністрації Олександр Корнійчук також пригадує розповіді своїх рідних: “Я знаю про голодомор не лише з книжок, бо мої рідні, особливо бабця, багато розказували про те, що їм довелось пережити. І дивлячись на події, які відбуваються в Україні сьогодні, дуже не хочеться, щоб була така ситуація як тоді, коли сусід йшов до сусіда і забирав останню гречку з глечика. Ми маємо про наших загиблих пам’ятати завжди, аби не повторювати помилок історії. Головне, щоб ненависть не затьмарювала наш розум, бо це призводить до руйнування нас самих, нашої людськості. Знаєте, який я висновок зробив, вивчаючи історію, яка передувала Голодомору? Українські селяни, а це була більшість населення тодішньої України, «повелися» на палкі промови та обіцянки заїжджих «колективізаторів». Вони не хотіли слухати українських господарів, які говорили «гірку правду» про важку працю, завдяки якій можна збудувати незалежну державу. Хотілося добре жити, але це світле майбутнє мав побудувати хтось чужий. На той час такими чужими для українців були «совєтські більшовики». І їм вірили більше, аніж своїм. І так зараз відбувається – ми часто слухаємо заїжджих популістів, які вчать, як будувати нам краще життя в наших громадах, в нашій державі, натомість самі вони нічого доброго не зробили у себе. Саме це зробили на Сході пропагандисти Кремля, і роблять зараз у нас тут інші «пропагандисти». Маємо нарешті винести якийсь урок з історії. Маємо навчитися будувати краще життя у себе вдома власними силами, а не слухати та сподіватися на когось.”

Поділитись —