«В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, прославленого в  Тройці…»

Це, присвяті отці, дорогий український народе, шановні народні депутати,  високодостойна громадо, не лише фрагмент молитви. З цих слів починається один із найважливіших документів нашої вітчизняної історії – «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, обраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням…»

Звичайно, з висоти  сьогоднішнього дня багато до чого в цьому документі можна було би прискіпатися. Але у квітні 1710 року, понад 316 років тому, тоді коли в світі домінували абсолютні монархії, в яких вся влада зосереджувалася в одних руках. Ще десятки років залишалися до американської Війни за незалежність і десятки років залишалися Великої французької революції. А наші  пращури вже склали по суті республікансько-демократичний маніфест. Маніфест, який на багато років випереджував свій час.

Вони проектували таку політичну систему, в якій ніхто, цитую, «не осмілився би присвоювати собі над слушність і право на самодержавну владу». А для того, щоб запобігти подібному «самодержавному безправству», яке «не властиве гетьманському урядуванню», – ухвалили відповідні «пункти, договори та постанови».

Готуючись до наших зборів, зробив собі невеликий екскурс в минуле. Погортав не лише Конституцію Пилипа Орлика,  але й  Конституцію УНР, і Закони про тимчасовий державний устрій України, які були видані гетьманом Павлом Скоропадським. Усе це – частина нашої української історії.

Чинна Конституція – теж історичний, але в той же час живий і практичний документ. І саме з ним маємо звіряти свої політичні вчинки кожного дня. Ми маємо його шанувати і поважати.

А чи саме так ми ставилися до Конституції протягом двадцяти років її існування? На жаль, ні. І тепер вже, з дистанції прожитих літ бачимо, що спроби її нелегітимної, ґвалтівної ревізії ні до чого доброго ніколи не призводили. Країна та суспільство заплатили за це дуже високу ціну, і це нам всім важливий урок на майбутнє.

Але – не бачу жодних підстав ставити під сумнів зафіксовану в чинній редакції Конституції форму правління. Парламентсько-президентська модель – це один із наслідків Революції Гідності, рівно як індикатор нашої причетності до європейської політичної культури.

Президент, Парламент, Уряд – всі мусимо вчитися працювати за правилами і гарантувати сталість політичної системи.

Ставлення до Основного закону не повинно залежати ані від точки сидіння конкретного політика, ані від поточної розстановки політичних сил.

Тому я не маю наміру зловживати темою змін до Конституції і надалі поводитимуся в цьому питанні виважено, відповідально і  обережно, – як і тепер!

На мою думку, зміни до Конституції мають носити наразі точковий характер, готуватися ретельно, на основі широкої громадської дискусії, за участю українських правників та з експертизою таких високоповажних європейських структур як Венеціанська комісія. І головне – ухвалюватися з суворим дотриманням всіх процедур, яких сама Конституція вимагає для того, аби поміняти в ній бодай кому.

Приклад саме такої відповідальної роботи над удосконаленням Основного закону ми з вами, дорогі народні депутати, щойно продемонстрували. Поправки до Конституції в частині судочинства внесено у повній відповідності з нею самою.

Завтра буде опубліковано закон про зміни до Конституції в частині  правосуддя. Я його підписав. Звичайно, хотілося б, щоб сьогодні, але – день нині святковий,  газети не виходять, а право на відпочинок теж є одним з прав, яке  гарантовано Конституцією.

Зміни, за які Верховна Рада остаточно проголосувала на початку місяця, за обсягом не великі, але ці зміни мають фундаментальне значення.  Чому? Тому що сьогодні правду в судах нам, українцям, часто-густо знайти дуже важко. Мільйони людей прагнуть справедливості. Справедливість була головною вимогою Революції Гідності.

Отож, хіба я міг не ініціювати судову реформу? Хіба ми не мусили знайти  той компроміс, коли понад 300 народних депутатів підтримати її? Хіба то не робота Президента і не обов’язок Президента?  Я ще раз хотів би щиро подякувати кожному народному депутату, хто проголосував за конституційні зміни.

Це – інтегральна реформа, це реформа реформ, яка є передумовою і запорукою всіх інших перетворень.

Що головне в судовій реформі? Глибоке і кардинальне оновлення суддівського корпусу – раз. Жорсткий контроль, в тому числі і громадський, за доброчесністю, доходами та видатками суддів – два. Скасування необмеженої недоторканості суддів – три. Ліквідація політичних впливів та незалежність судової гілки влади – чотири. І тут я свідомо і добровільно поступився частиною чинних президентських повноважень.

Ми – на порозі фундаментальних змін в суддівській системі, але не забуваймо, що посіяне не одразу жнуть: воно потребує часу, щоб прорости, заколоситися та дозріти. Суди не змінити за один день. На впровадження реформи знадобиться кілька років, але в результаті цієї кропіткої роботи всі українці отримають нову судову систему, те чого вони прагнули: більш чесну, більш незалежну та більш справедливу.

Вже наприкінці поточного року на конкурсній основі буде сформовано новий Верховний суд України. В конкурсі зможуть взяти участь і правники з-поза меж судової системи, і я закликаю їх зараз активно підключатися до реформи.

Підписавши зміни до Конституції в частині правосуддя, хотів би поінформувати і про стан справ з іншим проектом змін до Основного закону, який стосується децентралізації. Нагадаю, що в першому читанні їх було ухвалено 31 серпня минулого року. В силу зовнішніх та внутрішніх обставин вони пов’язані із нашою політико-дипломатичною боротьбою за відновлення територіальної цілісності і суверенітету України.

Визначаючи послідовність своїх дій в цьому питанні, ми користуємося відомою народною приказкою, яка вчить не ставити віз попереду коня. Очевидно, що для внесення змін до Конституції в цій частині є чіткі попередні умови, насамперед безпекового характеру.

Має бути встановлений повний та тривалий режим припинення вогню. Росія – країна-агресор, країна-окупант – повинна вивести всі свої війська, зброю та техніку з території України. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ має отримати повний доступ до всієї неконтрольованої Україною території, а також встановити постійний моніторинг над тимчасово неконтрольованою ділянкою україно-російського державного кордону.

Крім цього, має відбутися реальне роззброєння всіх незаконних угруповань на цій території, встановлення зон безпеки. Важливою гарантією від військових провокацій та дотримання режиму припинення вогню, а також забезпечення безпеки майбутнього виборчого процесу має стати розміщення озброєної поліцейської місії ОБСЄ. Паралельно повинен бути досягнутий відчутний прогрес у справі звільнення всіх заручників та українських політичних в’язнів.

Наголошую, місцеві вибори – не під дулами бойовиків, а згідно українського закону і у відповідності до критеріїв і стандартів ОБСЄ, – мають визначити тих, хто в інтересах громад розпоряджатиметься новими можливостями, які надає децентралізація. І це, до речі, стосується  всіх, а не лише окремих районів Донбасу.

Лише за дотримання таких умов я буду готовий звернутися до Верховної Ради із закликом проголосувати за ці зміни в другому читанні. І хотів би заспокоїти – станеться це не сьогодні, не завтра, і не 4 липня, як тут розповсюджують всяку брехню, а тоді, коли будуть виконані чітку попередні безпекові умови!

Припускаю, що я засмутив тих, хто постійно живиться спекуляціями на цю тему. Але моя позиція принципова, і вчора я її ще раз довів до відома наших європейських партнерів, перебуваючи в Брюсселі. Це, до речі, дуже важливо, що у Брюсселі ці зустрічі відбуваються після Вrexit. Це єдина країна, Україна, яка сьогодні має таку увагу Європейського Союзу. Перша країна, де керівники ЄС зустрілися з нами після Вrexit для того, щоб обговорити подальший прогрес і розвиток наших питань. Я впевнений в тому, що сьогодні ця позиція, я можу довести вам, бо повернувся з Брюсселю лише сьогодні о 4-й ранку, що вона знаходить повне розуміння з боку наших європейських партнерів.

Так само як деокупація Донбасу, на порядку денному стоїть і питання повернення Криму. Ще раз наголошую, що ми маємо розпочати процес внесення змін і доповнень до Розділу Х Конституції України, який називається «Автономна Республіка Крим». Це те, про що я говорив під час урочистого засідання і буду повторювати. Ці зміни повною мірою витікають з невід’ємного права кримськотатарського народу на самовизначення у складі суверенної та незалежної української держави. Звичайно і зрозуміло, що з повним гарантуванням рівних прав і громадянських свобод для етнічних українців, росіян та інших етносів півострова.

Дорогі українці!

Шановні народні депутати!

Дотримання проголошених Основним законом основоположних цінностей та усвідомлення необхідності вдосконалення Основного закону  мають бути органічно поєднані у роботі українського парламенту. Символічно, що майдан перед будинком Верховної Ради має назву Площа Конституції.

Кожен громадянин України має знати та гідно реалізовувати передбачені Основним законом права і обов’язки. А держава, в особі її інститутів, повинна забезпечити належні умови для такої всебічної реалізації, для чого потрібно успішно провести всі заплановані нами реформи.

20 років тому український парламент прийняв сучасну Конституцію незалежної України. Це, звичайно, не такий великий термін, протягом якого функціонує Конституція Сполучених Штатів. Але і за цей відносно короткий проміжок часу ми всі змогли переконатися, що наша Конституція є якісним, дієвим та життєздатним правовим документом, яким всі ми можемо пишатися.

За цей час держава пройшла безліч випробувань та змінилася, – насамперед, за останні два з половиною роки. Ми твердо стали на шлях свободи, демократії  і європейських реформ. І хочу наголосити – з цього шляху ми не звернемо.

З Днем Конституції вас, дорогі українці.

Слава Україні!

Поділитись —